|
Для мене Лєрмонтов — це перш за все, ще з малих років, «Белеет парус одинокий». Може, тому, що рядки вірша пролунали на морському узбережжі мовби звуковим фоном до маленької білої краплини, яка миготіла на синьому обрії, загадкова й чарівна, у вранішньому тумані? А може, завдяки тому, що в перші мої шкільні роки накотилась, мов друга хвиля, катаєвська повість із такою ж назвою, пройнята таким самим неповторним волелюбним духом?
Мабуть, ці рядки я знала напам’ять завжди. А значить, знала про Лєрмонтова, що
...Он, мятежньїй, просит бури.
Как будто в бурях єсть покой.
Це вже потім, у школі, познайомлюсь з коротким яскравим життям поета. Це потім спаде на думку, що поет і його герой дуже схожі. Докази прийдуть потім. Спочатку — тільки знання, аксіома, вогник вічного полум’я. Його від- блиски-спалахи — майже у кожному рядку:
Мне нужно действовать. Я каждьій день
Бессмертньїм сделать бьі желал как тень Великого героя. И понять Я не могу, что значит отдьіхать.
Всегда кипит и зреет что-нибудь В моем уме.
Від юнацького кредо — до зрілої, заповітної мрії, до поеми «Мцирі». З перших же рядків — описів природи мовби оживають перед тобою кавказькі пейзажі Лєрмонтова:
Я видел горньїе хребтьі,
Причудливьіе, как мечтьі,
Когда в час утренней зари Курилися, как алтари,
Их вьіси в небе голубом,
И облачко за облачком.
Покинув тайньш свой ночлег,
К востоку направляло бег —
Как будто бельш караван Залетньїх птиц из дальних стран!
Здавалося б, рай на землі — це місто вічної краси та спокою, турботи ченців та духовної висоти молитви. Здавалося б, навіш;о шукати ш;ось інше, незнане? Але звучить останньою сповіддю, спробою пояснити свою втечу:
Я знал одной лишь думьі власть.
Одну — но пламенную страсть:
Она, как червь, во мне жила,
Изгрьізла душу и сожгла,
Она мечтьі мои звала От келий душньїх и молитв В тот чудньїй мир тревог и битв,
Где в тучах прячутся скальї,
Где люди вольньї, как орльї.
Юнак, не бачивши іншого життя, біжить не заради звичайних пошуків цікавого: «узнать, прекрасна ли земля». Його душу бентежить інше, складніше питання:
Узнать, для воли иль тюрьмьі На зтот свет родимся мьі.
Вражає сміливість Мцирі, наче проявляється те, ш;о було закладено в людину при народженні. Наодинці із страшенною грозою, на самоті у горах, уночі, він радіє із стихій:
О, я как брат
Обняться с бурей бьіл бьі рад!
Глазами тучи я следил.
Рукою молнии ловил...
Після «дружбьі краткой, но живой, / Меж бурньїм сердцем и грозой», після розуміння стихій і прийняття ними до свого середовища ніщо не може спинити юнака на шляху до рідної землі. Зустрівши могутнього барса, беззбройний, він доводить — і передусім, самому собі,
Что бьіть бьі мог в краю отцов Не из последних удальцов.
Здавалося б, немає таких перешкод, що не міг би здолати герой Лєрмонтова. Крім тієї єдиної, що закладена в ньому самому: вирісший і вихований не на батьківщині, не за її законами і традиціями, Мцирі раптом розуміє, що завжди буде чужий. І він перестає боротися, бо як же боротися із самим собою? Зникає мета життя, залишається лише незадоволеність долею і самотність. Пам’ятаєте інші лермонтовські рядки:
На севере диком стоит одиноко Па голой вершине сосна...
...Одиноко
Он стоит, задумался глубоко И тихонько плачет он в пустине...
...Дубовий листок оторвался от ветки родимой.
Здавалося б, глухий кут, кінець.
Але за що я поважаю героїв Лєрмонтова і особливо Мцирі? Вони не погоджуються з поразкою, вони, навіть вмираючи, продовжують чинити, хоч пасивний, опір. Втративши останню надію, Мцирі не повертається до монастиря, до єдиних людей, що цікавилися ним, турбувалися про нього.
«Так я найден и поднят бьіл», — ні краплини волі, власної свідомості не чути в цих словах, бо дух його, палкий, волелюбний, досі живе в милій серцю країні, де цінують мужність і відданість, де височать над бурями й грозами гори, де люди у випробуваннях випц й міцніші за бурі й грози і ладні помірятися з ними силами.
Похожие сочинения
| 
