|
Є твори, що не підвладні невпинному часу. Є теми, що бентежать душі читачів, як колись хвилювали їхніх дідів та прадідів, як хвилюватимуть онуків та правнуків. Почуття, які не згасають. Вічні скарби людської душі. Скільки вже написано про кохання, про шалений, яскравий світ, що розкривається перед очима, про трагедію і смерть, що ходять завжди поруч, але кожного разу знову відкриваєш для себе такий несподіваний, такий близький світ.
«її звали Ізольдою, а його — Тристаном». Мовби приспів у мелодійній розповіді мандрівного барда звучать ці рядки. І сюжет, прямий та шляхетний, мов лицарський меч, сюжет, у якому з’єднались у один вінок з палким коханням відвага й мужність, чесність та обов’язок.
Захищаючи рідну землю, вбивши ірландця-загарбника, Тристан закохується у його племінницю. Бажаючи заколоти вбивцю дяді, Ізольда відводить клинок, зустрівшись з очима лицаря. Отримавши руку коханої за перемогу над страшенним драконом, Тристан везе золотоволосу принцесу до корнуельського короля Марка, бо його обов’язок васала — привезти своєму суверену чарівну наречену. їдучи на власне весілля, Ізольда вимагає від служниці напій смерті...
Пожаліла вірна Бранж’єна принцесу, і до рук Ізольди потрапив інший кубок. Вихопив його з рук Тристан, щоб одпити отруту та разом піти з життя, але не те судилося їм. Напій цей зробила мати Ізольди не для смерті — для вічного кохання.
Не треба все зводити до цього чарівного напою — диво сталося раніше. Тристан та Ізольда вже кохали один одного. Перед нами постає справжнє диво — диво кохання. Це кохання не розірвати ніякими обставинами й поневіряннями. Воно не втрачає своєї сили на відстані. Й через роки воно дає змогу королеві впізнати свого лицаря у жалюгідному блазні. Саме кохана може повернути до життя вмираючого Тристана. їх востаннє намагаються зрадити: замість білих вітрил під нято чорні. Та хіба ж можна перешкодити такій силі кохання! Кущ шипшини навіть після смерті з’єднає їхні могили, як все життя палке кохання єднало душі.
«ЇЇ звали Ізольдою, його — Тристаном».
Герої середньовічної легенди, що прийшла до нас тільки у XIX ст. в романі французького філолога Жозефа Бедьє, такі сучасні й невмирунц.
Похожие сочинения
| 
