|
Коли я вперше почула «Вересковий трунок», я ш;е не знала, ш;о то за такий жанр — балада. А ім’я автора — Роберта Льюїса Стівенсона — пов’язувала тільки з «Островом скарбів». Але це було таким другорядним поруч із цими рядками, ш;о відразу ж вводили у сюжет — ні, вибачте, у ту сиву давнину, на скелястий берег сивого бурхливого моря, звідкіля добре було бачити і бузкові хвилі вереску, і те, жахливе:
Лежал живой на мертвом,
И мертвьій — на живом.
За цими карбованими рядками, що мелодійністю та повторами нагадували чомусь билини, які хотілося співати під акомпанемент гітари, вставала висока сувора постать вернпшка — короля загарбників і два невисоких чоловічки — полонені медовари. Останні з тих, хто вижив, хто знав рецепт чарівного верескового меду:
Вьініли они из-под камня,
Щурясь на бельїй свет, —
Старьш горбатьш карлик И мальчик пятнадцати лет.
Але диво — маленькі люди, що стояли на землі перед високим конем — не сприймалися пригнобленими, замалими, бо ж
Ни один из пленньїх Слова не произнес.
А коли читаєш:
Сьін и отец молчали,
Стоя у края скальї, —
навіть не сприймаєш їх самотніми, останніми, тому що
Вереск звенел над ними,
В море катились вальї.
Наче вся природа рідної країни стала з ними пліч-о-пліч.
Тільки коли батько бере на себе роль зрадника, щоб насправді, навіть випадково, вимушено, не зрадити, він одразу ж стає меншим, саме карликом, тому що нібито чіпляється за життя:
Жизнь я изменой куплю.
Навіть його голос звучить, як голос горобця. Ось він — найвинщй пік балади. Ми раптом розуміємо, що у цій зраді щось не так. Людина, якій соромно «продавати свою совість», ще не втратила почуття гідності, а може й — не тільки його.
У напруженні, затамувавши подих, ловиш останній крик юнака, що щезає у хвилях, і відголосок — відповідь батька. Сумного, але спокійно-твердого: він переконаний, що вчинив правильно. Крик сина показав, що юнак міг би піддатися катам.
Врятувавши таємницю загиблих родичів, традиції й самий дух свого народу, батько знову виростає у наших очах:
А мне костер не страшен.
Пускай со мной умрет Моя святая тайна —
Мой вересковьш мед!
Я гадаю, що на людину, яка гордо промовляє такі слова, дивлячись в очі смерті, вже не можна поглянути зверху, навіть якщо ти більший на зріст, та й ще верхи, навіть якщо зараз на твоєму боці влада й сила. Карлик стає велетнем, бо має велике серце, велику любов до свого рідного краю.
Ось так прийшли до мене герої цієї балади Стівенсона і запам’ятались майже з першого разу у чудовому перекладі С. Маршака — до речі, єдиному перекладі цього твору, який я сприймаю.
Похожие сочинения
| 
