Донкіхотство як соціально-психологічне явище

я ніколи не була у Мадриді і навіть не бачила цього незвичайного пам’ят­ника літературним героям в одному з районів-новобудов Москви. Але я чітко уявляю: серед багатоповерхових сучасних будинків силуети довгов’язого верш­ника і його товстенького супутника на віслюку. Довгі тіні лежать на землі — від чудернацького шлема, від схудлого обличчя, від списа...

Мені здається, ш;о там, у сутінках, коли розпливаються конкретні риси і вітер шумить у верхівках дерев, вони тихо сходять з п’єдесталу. Бо на нашій землі, на жаль, ш;е багато сліз і кривди, ш;е так треба захистити світ від лиха...

Не обов’язково ж, ш;об летіли списи і свистіли кулі — іноді достатньо слова, невдало написаного наказу, добре розіграного спектаклю, де все — з ніг на голову. Іноді з самого початку зрозуміло, ш;о стінку не зламати, ш;о тільки собі гірше зробиш.

Навіть хтось доброзичливо спробує пояснити, ш;о краш;е заспокоїтись, зва­жити всі «за» й «проти», говорить, ш;о, може, на відстані часу усі перешкоди, вороги вважатимуться смішними... Невже варто боротися і втрачати? Кого у наш час здивуєш «повітряними млинами»?

Але все ж таки піднімаються на зборах, проголошують свою думку, кидаються на амбразури лицарі у сучасних костюмах, з незахшценими забралом обличчями.

Горять навічно на сторінках її Величності Історії стрімкі літери телеграми: «Командую флотом. ІПмідт». Стискує серце при спогадах про товаришів по екі­пажу славетного Гастелло, які не шукали порятунку у парашуті, а зробили з командиром останній крок у полум’яне безсмертя.

Схиляєш голову перед подвигом Януша Корчака, ш;о був до останнього із своїми вихованцями, хоч міг уникнути газової камери.

А скільки їх, невідомих широкому колу «рядових командирів, ш;о беруть на себе важку відповідальність, ш;о захиш;ають, заслонивши власним вчинком, собою, майбутнє, ш;о підтримують чиюсь віру!

Хоч можна б, здавалося, краш;е, комфортніше, хоч розумніше було б, як кажуть, подумати про власне «сьогодні», ніж про чуже й далеке...

Але пам’ятаєте, іде поруч з лицарем, вже ніякого губернаторства не бажаю­чи, вірний зброєносець! А прості селяни вже не сміються, не глузують, а шука­ють гідного приводу, ш;об дати перепочити диваку, зануреному у марево приго­дницьких романів — просто добрій втомленій людині!

А самий пам’ятник, ш;о поставлено у двох країнах через півтисячоліття! Хто знає, може, там до їхнього маленького загону, ш;о очолює Дон Кіхот, вихо­дячи з під’їздів, поспішаючи вулицями, приєднуються ш;е бійці? Може, і твоє місце поруч, і тебе колись покличе серце?