«І В смерті З рідним краєм поріднюсь...» (твір-мініатюра)

Василь Стус по праву вважається одним із найвизначніших українських поетів XX ст., який самозречено і відважно утверджував ідеали правди, добра, справедливості, захищав і відстоював національну гідність українців.

На засланні, у таборах пройшли десять останніх років життя поета. І хоча влада знущалася із сина України, він все своє життя, свої страждання і надії пов’язував тільки з долею свого народу.

Він, виколисаний маминою піснею, шевченковим словом, ніс у життя слово правди і чисту совість:

Як добре те, що смерті не боюсь я І не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся В передчутті недовіданих верст...

Моральну силу вистояти, не хилитися дає переконаність у тому, що він жив гідно, що правда — за ним:

...жив, любив і не набрався скверни.

Ненависті, прокльону, каяття.

Любов’ю, добром, діяннями заради України було сповнене життя Василя Стуса.

Перебуваючи в неволі, поет вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу. І линуть через холодні сніги, заметілі, через роки неволі проник­ливі слова-звертання:

Народе мій, до тебе я ще верну.

Як в смерті обернуся до життя Своїм стражданням і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь І чесно гляну в чесні твої вічі,

І в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Дійсно, тільки після смерті повернувся поет на Україну, подарувавши нам свій скарб — можливість і право мислити без рамок і застережень.