Хоку - поезія згадки, пізнання, душевного перевтілення, пошуку краси у буденному, гармонії духовного і матеріального

У кожного народу свої традиції, свої символи, свої образи. Час, у який живе поет, країна поета так само, як і його особистість, визначає душу поезії. Все це розумієш. І знаєш вислів з відомого кінофільму: «Схід — справа тонка». Але все ж таки, на наш погляд європейця, сприймати японські вірші не так просто. На цю хвилю треба налаштуватися. Мабуть, так само роблять мешка­нці японських багатомільйонних індустріальних міст, коли відпочивають, поновляються душею, занурюючись у світ мистецтва, у свою історію.

Тиша. Нішіо не заважає слухати голос природи. Відомий та незбагнен­ний сад каміння. Вишуканість ікебани. Стрімкі риси туші на шовку кар­тин. Так пересікаєш межу століть. Відкидаєш метушню, зайве, залишаючи саму суть, вірніше — душу суті. Почуваєш себе невід’ємною часткою світу природи, бачиш красу поруч, кожного дня. Вчишся знаходити її величність Гармонію.

XVII ст. Важке для слов’янської мови і незвичне для написання ім’я — Мацуо Басьо. Дивовижний поетичний жанр — хоку. Усього три рядки. Часті­ше за все — якесь несподіване порівняння:

В небе такая луна,

Словно дерево спилено под корень:

Белеется свежий срез.

* * *

Тихая лунная ночь...

Сльїшно, как в глубине каштана Ядрьшіко гложет червяк.

Навіть три крапки — не просто розділовий знак наприкінці речення. Це попередження. Це запрошення прислухатися. А далі, як у дитинстві, десь на грані реальності — казки-вигадки:

Сльїшно, как в глубине каштана Ядрьшіко гложет червяк.

Короткі пейзажі — настрій, з несподіваним блискавичним баченням, ніби дитячими очима, лаконічно й влучно:

Как разлилась река!

Цапля бредет на коротких ножках —

По колено в воде.

* * *

На голой ветке

Ворон сидит одиноко.

Осенний вечер.

* * *

Как свищет ветер осенний!

Тогда линіь поймете мои стихи,

Когда заночуєте в поле.

Навіть відразу не визначиш, де закінчується матеріальне, конкретне і почи­нається асоціація, спогад, висновок-переосмислення.

Приходить настрій. Це навіть не запрошення до роздуму — ти просто потра­пляєш у течію великої ріки, яка вже існує сама собою, поза тебе, і ти зараз стаєш її часткою, її краплиною. І, розчинившись у Всесвіті, ставши часткою великого плину часу, починаєш бачити душі навколишнього:

Ива склонилась и спит.

Кажется мне, соловей на ветке —

Зто ее душа.

• Поезія А. Рембо (у пошуках гармонії зі світом) | Просмотров: 789
• Оспівування краси природи та кохання у сонетах Петрарки | Просмотров: 777
• Природа у хоку японського поета Мацуо Басьо | Просмотров: 971
• Утвердження народної моралі та внутрішньої краси людини в п’єсі І. Котляревського ссНаталка Полтавка» | Просмотров: 761
• Зображення величі краси козацької звитяги у творчості Т. Г. Шевченка | Просмотров: 760
• Ідея гармонії людини і природи (за драмою-фееріЕЮ Лесі Українки ««Лісова пісня») | Просмотров: 958