Мефістофель - втілення духу скепсису та цинізму (питання та відповіді)

1.     Місце Мефістофеля в трагедії «Фауст». («Фауст» — не побутова драма, а фі­лософська трагедія. Образ Мефістофеля допомагає побачити рух думки, зро­зуміти ідею автора. Саме через спори Фауста з Мефістофелем Ґете вислов­лює думку про сенс життя, про права людини, її призначення, про цінність людської особистості.)

2.     Парадоксальність Мефістофеля. (Сам про себе Мефістофель говорить: «Я — часть той сильї, что вечно хочет зла и вечно совершает благо». Але це зо­внішній парадокс. Адже вічна сила — то є весь матеріальний світ, який зна­ходиться у постійному русі, в боротьбі позитивного й негативного. До того ж позитивне — це творення, «добро», а негативне — руйнування, «зло». Ме­фістофель — Д5ДС руйнування, дух зла, «часть вечной сильї». Однак, руйну­ючи старе, дух заперечення таким чином сприяє народженню нового тво­рення. Мефістофель — уособлення такого заперечення, такого скептицизму, який не зупиняє, а посуває життя, спонукає розвиток.)

3.     Скепсис Мефістофеля і його смисл. (Скепсис — це критичне, недовірливе ставлення до чогось. І скептицизм зовсім не ворожий розуму, він частина розумового процесу. До чого ставиться критично Мефістофель? По-перше, він глузує над схоластикою в науці: «Живой предмет желая изучить, ...уче- ньій прежде душу изгоняет, затем предмет на части расчленяет и видит их за жаль: духовная их связь тем временем исчезла, унеслась». По-друге, над богослов’ям, жадібністю служителів культу тощо. Мефістофель сміється над придворними звичаями й фаворитизмом у пісеньці про блоху, друга короля. Це Мефістофелю належать слова: «Суха, мой друг, теория везде, но древо жизни вечно зеленеет!» Мефістофель іронізує над цідим світом, але разом із цинізмом в його словах є твереза оцінка явищ, дотепність, гострота думки. Позмагатися з ним не так просто. Тим бідьше честі Фаусту, який зміг всто­яти проти духу зла. Адже Фауст у творі Ґете виступає не боговідступником, як у народній легенді, а союзником ґоспода, який вірить у людину.)

4.     Мефістофель і мораль. (Мефістофель уособлює собою боротьбу двох начал, він демон-спокусник, чим і пишається: «Я отрицаю все — и в зтом суть моя... Стремленье разрушать, дела и мьісли зльїе, вот зто все — моя стихия». Вірний своїй «стихії», багато століть убиває він надії людські, розбещує душі, породжує темні інстинкти. Однак чи на всіх поширюється його влада? Зо­всім ні, тільки на слабкодухих, пасивних, яких можна повести «путем пре- вратньїм за собой». Отож він і зізнається: «Бороться иногда мне не хватает сил — ведь скольких я уже сгубил, а жизнь течет своей широкою рекою». А як боротися з духом зла, демонструє Фауст. Мета його життя — пізнання, труд в ім’я добра, в ім’я боротьби зі злом. У чому ж вбачає зло Фауст? Перш за все в людській зарозумілості, у честолюбстві, жаданні слави, вині, золоті, жадобі, які породжують розбещеність, неробство, духовну смерть.)

5.     Зміст образу Мефістофеля. (Таким чином, образ Мефістофеля багатознач­ний. Іронія та скептицизм його до явищ світу спонукають рухатися шляхом творенння нового, прагнути пізнання. Мефістофель спонукає до активного процесу звільнення від застарілих догм, від забобонів минулого вже тим, що саме у боротьбі з ним Фауст відчув у собі віру в можливості розуму людсько­го, відчув свободу. А свобода неможлива без твердого слідування ідеалам до­бра, моральним настановам, що втримують людину від тих вчинків, за які вона втратить право зватися людиною. Адже свобода — це й звільнення від тягаря слабкостей і вад, які спотворюють високий ідеал людини.)