|
Сонет — це той поетичний жанр, яким освідчуються у коханні. Ми можемо навести багато прикладів цього: сонети Дайте, що присвячено Беатріче, невмирущі натхненні рядки Петрарки до Лаури...
Польський поет Адам Міцкевич у своїй збірці «Кримські сонети» освідчується у коханні Криму: морю, горам, степу, кримському повітрю — усьому тому, що складає атмосферу, самий дух тієї чарівної держави, тієї вільної царини, тієї вічної казки-таємниці — поезії.
Може, тому що теж беззавітно закохана у Крим, я дуже люблю ці рядки. Майже кожний з них — це мої думки, мої слова, тільки висловлені так мелодійно і точно Міцкевичем.
Навіть сам епіграф із Ґете: «Хто хоче зрозуміти поета, мусить побувати в країні поета», навіть присвячення: «Супутникам подорожі по Криму» — вони теж «мої», з кожним їхнім рядком виринають згадки про мої кримські зустрічі, як від альбому з фотографіями:
Виходим на простор степного океана.
Воз тонет в зелени, как челн в равнине вод.
Меж заводей цветов, в волнах трави пльївет,
Минуя острова багряного бурьяна...
Звичайно, я ніколи не їздила степом на возі. Але сучасною машиною, а ще краще — пішки я теж поринала у хвилі запашної трави, вдихала гірке полинове повітря, бігла до червоних островків маків. Коли я знайшла ці рядки у книзі, я навіть не подумала, що відстань між нами десь понад півтора століття...
А різні картини моря!
...В лохмотьях паруса, рев бури, свист и мгла...
Трубит победу шторм! По водяньїм горам,
В кипящем хаосе, в дожде и вихре пеньї...
...Но влага морская колншется тихо внизу:
То лебеди плавают...
...Черньїх волн несется зьібкий строй.
Как пенится, кипит бушующая влага.
То в радуги дробясь, то пьілью снеговой...
Раніше, до знайомства з «Кримськими сонетами», крім сімейних фотографій та альбомів про заповідні місця Криму, у мене під відповідний настрій був Айвазовський. Тепер поруч став і Адам Міцкевич. Нашого полку люблячих цю чудову дивовижну країну прибуло.
Більш за все я люблю два сонети — «Алушта вдень» і «Алушта вночі». Це — як озвучення нашої подорожі по Чатирдагу, Демерджи:
Гора с своих плеч уже сбросила пьішньїй халат,
В полях зашептали колосья: читают намазьі...
Цветами осьіпан весь луг; из летучих цветков Висит балдахин: зто рой золотих мотьільков!
Сдается, что радуга купол небес обогнула!
Це дійсно — вічне, це не має часу. І ще це — живе. Тому, мабуть, крім різнобарвних, сонячно-яскравих епітетів, основний засіб створення образу у Міцкевича — саме метафора, уособлення.
Повеял ветерок, прохладою лаская.
Светильник мира пал с небес на Чатьірдаг,
Разбился, расточил багрянец на скалах И гаснет. Тьма растет, молчанием играя...
Читаючи ці рядки, кожного разу згадую, як сутінки наздогнали нас на гірському схилі. Ми дивилися вниз на Алуніту, стоячи мовби серед великомасштабної карти Криму, а під нами були макетні дерева, будинки, світилися вогники. Мабуть, це сяйво гомінкого міста було єдиною різницею у сприйнятті ночі в гірському лісі, який одразу охопила темрява, залишивши тільки звуки:
Как будто в полусне журчат ручьи впотьмах;
Ночная песнь цветов — дьіханье роз в садах — Беззвучной музьїкой пльшет, благоухая...
Дремлю под темньши крьілами тишиньї.
А іце — скелясті береги у сплесках хвиль:
Там злится вода, отбиваясь от льісой скальї,
Отбитьіе, снова штурмуют утес тот вальї.
Как в тигра глазах, ходят искрьі в бушуюіцем море...
А найголовніше, мабуть, те, іцо кримські враження — назавжди — знаходять відгомін у душі поета, народжують «дивні співи»:
Из них века плетут бессмертньїй свой венец.
Такі ж самі почуття охоплюють мене кожного разу після поїздки до Криму. Майже через два століття.
Похожие сочинения
| 
