|
Мабуть, скільки існує на світі любов, стільки люди намагаються знайти слова, ш;об висловити свої почуття про те, «ш;о движить сонце і світила».
Одним із неперевершених зразків любовної лірики є сонети великого італійського поета Відродження Франческо Петрарки. Майже сім століть відділяють нас від його збірки з такою звучною назвою «Канцоньєре». Але через віки бентежить нашу уяву це незвичайне кохання. Предмет закоханості, ні, обожнювання поета — заміжня жінка, вони бачаться випадково, здалеку — на вулиці, у храмі. Мабуть, вони не перекинулися й словом. Мабуть, жінка й не знає про його кохання. Мабуть, вона, мати одинадцяти дітей, рано змарніла, але для нього була прекраснішою:
Когда, как солнца луч внезапно озаряет Любовь ее лица спокойньїе чертьі.
Вся красота других, бледнея, исчезает В сиянье радостном небесной красотьі.
Інакше не могло й бути, поет відчував
Каждьій час любви, что тихо поднимает Мой дух, мою любовь до светлой ВЬІСОТЬІ.
Поет так і звертався до коханої — «Мадонна», як до богині, до втілення найвиш;ої чистоти й добра:
Свет мьісли неземной лишь от нее исходит,
Она того, кто вдаль последует за ней,
Ко благу вьісшему на небеса возводит.
Навіть Природа виглядає чимось досконалим саме тому, ш;о
Оживясь, умела нам создать Прелестньїй образ тот, которьім доказать Свою хотела власть и в небе, и меж нами.
Я уявляю, як страждав поет від неможливості освідчитися коханій, почути відповідь на своє визнання, як бігло його життя поруч і все ж не разом з коханою — без права звернутися до неї, взяти за руку, поцілувати.
І все ж
Благословляю день, и месяц, и годину,
И час божественньш, и чудное мгновенье,
И тот волшебньїй край, где зрел я, как виденье, Прекрасньїе глаза, всех мук моих причину.
Лаура рано помирає від чуми, і поет навіть не може востаннє побачити її обличчя — закрита труна, на похованні тільки близькі. Не знаю, скільки пам’ятатиме її чоловік, діти, служниці, але до кінця життя поета вона живе в його серці й пам’яті, а потім, завдяки світлим рядкам «Канцоньєре», увійде у безсмертя.
Два розділи поруч у цій збірці — «На життя мадонни Лаури» і «На смерть мадонни Лаури». Крок за кроком оспівував він її живу, а потім було горе і чекання:
Ничто не тронет сердца моего!
Все погребло с собой моє светило,
Что сердцу бьіло зеркалом всего.
Жизнь однозвучна. Зрелище уньїло.
Лишь в смерти вновь увижу то, чего Мне б лучпіе никогда не видеть бьіло.
Ще двадцять шість років чекатиме він на їхню зустріч там, де душі їх нарешті зустрінуться. Ще двадцять шість років буде вдячний долі за те, ш;о жили вони в одному місті водночас, за те, ш;о його серце змогло знайти ці найголовніші, безсмертні слова про кохання.
Похожие сочинения
| 
