|
На цьому величезному гомінкому майдані ніби чуєш пульс мого великого міста. Тут святкують урочисті події, злітають до неба яскраві феєрверки. Тут звітують про досягнення і вирішують проблеми Харкова. Сюди, на найбільший майдан Європи, обов’язково приводять гостей міста. Навіть самі будівлі, що оточують майдан: сірі стрімкі контури Держпрому, світла громада університету, півколо військового університету — здається, звучать музикою, палкою, натхненною, і застигають скам’янілими акордами на землі.
Майдан як море людських голів, голосів. Він юрмить у самому центрі, як серце міста, він стихає, заспокоївшись, у зелені затишного скверу, розбігається вулицями-джерельцями в усі боки.
я чомусь люблю той самий його куточок, де між стінами Держпрому і університету перед тим, як полинути униз зеленим схилом, починається Спуск Пассіонарії.
П’ять бронзових постатей чекають на мене на розі.
Суворий юнак, що раптом подорослішав, з гвинтівкою за плечем очолює цей маленький загін. Такі ідуть в атаку першими і першими кидаються на ворожі дзоти. Це про одного з таких пише поет І. Світличний:
Є високий, шляхетний
закон між мужчинами:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
Поруч — його товариш, якийсь має дуже цивільний вигляд у своїх окулярах. Як плащ романтика, а може, як крила, в’ється за плечима плащ-палатка. У речовому мішку — книги. Мабуть, він філолог або історик. Доля судила йому не просто вчити — писати історію своєї країни, може, й власною кров’ю, стати одним із героїв майбутніх віршів полум’яних літ.
Дівчина-однокурсниця немов застигла, сховавши обличчя на грудях друга. Може, востаннє — сумний поцілунок. Нащадки писатимуть про тих, що «ушли, не долюбив, не докурив последней папиросьі».
Останній хлопець озирнувся, когось розшукуючи поглядом, чи то просто прощаючись із рідним містом. Підніс руку, ніби салютуючи...
Ще кілька хвилин — і підуть вони від альма-матер униз, тим самим спуском — до вокзалу, до військового ешелону.
Держава дала їм змогу закінчити інститут, але багато хто з них обрав інший шлях — захищати Батьківщину.
...Шелестять дерева скверу, біжать по бронзових обличчях сонячні плями. І раптом... Все гучніше різноголосий гомін, слова прощання. Студентський оркестр грає військовий марш. Долинають з вокзалу гудки паровозів. За кілька хвилин їм — униз, до ешелонів, у самий вогонь війни. У безсмертя.
Війна, війна! І знов криваві ріки!
І грім гармат, І шаблі дзвін!
О. Олесь
Нібито не минуло після Перемоги понад півсотні років. Нібито не викарбу- вано на камені: «Студбатівцям. 1941—1945 роки».
Студбатівці — бійці студентських батальйонів, що тоді, 1941-го, пішли захищати Вітчизну. Майже мої однолітки, хіба що на кілька років старші. Навічно молоді.
П’ять бронзових постатей пам’ятника біля Університету.
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого «не можна».
Похожие сочинения
| 
