Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко

1 варіант

Серед активних борців за майбутнє України, за утвердження нашої мови, культури в кінці першої половини — другої половини XIX століття були Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш. Доля цих людей різна, а об’єднує їх одне — любов до України, до її співучої мови, бажання бачити її вільною серед інших країн.

Народилися митці майже в один час: Т. Шевченко у 1814 році, а П. Куліш у 1819 році. Щоправда, Кобзар був кріпаком, а П. Куліш ріс у вільній козацькій родині. П. Куліша називають людиною енциклопедичних знань свого часу, він навчався і в повітовому училищі, і в гімназії, і в Київському університеті. Хоч і вчився багато самотужки, підробляв учителюванням, однак був людиною віль­ною, а відтак мав і більше можливостей, ніж Т. Шевченко. Бо, як усім відомо. Кобзар наш 24 роки був кріпаком, і все, чого досяг, навчився, вмів — це лише завдяки самоосвіті. І лише велика обдарованість Т. Шевченка, помічена про­гресивними поетами та художниками XIX століття, у 1838 році допомогла стати відьним і дістати освіту у Петербурзькій академії мистецтв.

Невідомо, особисто мені, на жаль, чи зустрічалися Тарас Шевченко і П. Ку­ліш у Петербурзі. Я думаю, що зустрічались, бо земляки в тодішній столиці спілкувалися між собою, а ще ті, які боролися за відродження українського сло­ва і нашої історії. Але мені відомо з літератури, що Тарас Шевченко і П. Куліш, якому у другій половині 50-х років XIX століття Імператорською академією наук було дор5Шено написати дослідження з історії, культури та мистецтва західно­слов’янського краю, були членами Кирило-Мефодіївського братства. І хоча їх погляди на історію дещо відрізнялися, любов до слова, до українського фоль­клору була спільною.

Особисті стосунБси двох митців були дружніми, відомо, що Т. Шевченко був боярином на весіллі П. Куліша, однак, як це теж відомо з історії нашої літера­тури, П. Куліша лякали антицарські виступи Кобзаря. Громадянський подвиг П. Куліша в тому, що він почав писати твори з історії України українською мовою, видавав книги нашою мовою, заснував перший український правопис на фонетичній основі, був першим нашим, українським, професійним крити­ком, що високо оцінив творчість і Т. Шевченка, і Марка Вовчка, і Г. Квітки- Основ’яненка. П. Куліш був одним із перших, хто будив національну свідомість українців.

Т. Шевченко, який на собі звідав тягар кріпацтва та зневагу деяких росій­ських панів щодо свого минулого, був більш непримиренний до суспільного ладу, закликав до боротьби з російським самодержавством. Кобзар вважав, що лише рідним словом не відновити волю України — і в цьому між ними різниця у поглядах. Т. Шевченко був захоплений романом П. Куліша «Чорна рада», де­кілька разів читав його і написав вдячного листа його авторові.

Про те, що обидва митці були небезпечні для царату, свідчить і вирок Ми­коли І П. Кулішу в 1847 році за 5щасть у Кирило-Мефодіївському братстві. Як і Т. Шевченку, цар нацисав на Кулішевій справі: «Запретить писать і сослать на службу в Вологду».

Отже, Т. Шевченко і П. Куліш — це борці за окреме існування України від російської імперії, борці, які кожен своїм шляхом і своїми силами служили Україні та її народові.

2 варіант

«Із сотні українців, може, один пам’ятає славу прадідів, занехаявши їхні зви­чаї і обряди, не вивчаючи своєї історії. А це національна зрада...» — писав Пан­телеймон Куліш.

Погляди Куліша та Шевченка не завжди збігались. Але й Куліш, і Шевчен­ко мали спільну мету, спільну мрію. Вони хотіли бачити Україну незалежною політично та духовно, український народ — щасливим і національно свідомим, а українську культуру — самобутньою.

Шевченко був категоричним та непримиренним до царату, до зневаги, яку висловлювали стосовно України. Куліш був більш толерантним, його дещо ля­кали полум’яні виступи Шевченка проти існуючого режиму. Але особиста пози­ція кожного з цих видатних діячів зумовлена передусім їхнім життєвим шляхом. Нам відомо, що Шевченко до 24 років був кріпаком, а Куліш народився у віль­ній козацькій родині, мав змогу вчитися та розвиватися. Шевченко пережив на власному досвіді знущання панів, тяжку працю та безправ’я, принизливе став­лення деяких петербурзьких діячів до його минулого. Усе це глибоко ранило Кобзаря, ці душевні рани не загоїлися до самої смерті Шевченка.

Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко були членами Кирило-Мефодіївсько- го братства, а за свою творчість були засуджені Миколою І на заслання з майже однаковими вироками. «Запретить писать и сослать на службу в Вологду», — та­кий вирок винесли Кулішеві. Але ні Куліша, ні Шевченка не зламало заслання та гоніння. Вражаючи нас своєї прямотою та сміливістю, кожен по-своєму, згідно зі своєю вдачею та поглядами, не припиняв ні на мить боротися за долю народу.

Відомо, що Шевченко спілкувався з Кулішем, був боярином у нього на весіл­лі, глибоко піанував творчу діяльність Куліпіа. Тарас Шевченко оцінив і «Чорну раду». Ось що він пише Кулішеві про його роман: «Спасибі тобі, милий друже мій великий, за твої подарунки і особливо — за «Чорну раду». Я вже її двічі про­читав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі».

Безумовно, Пантелеймон Куліш не був однозначною постаттю. Він часом змінював свої творчі та громадянські погляди, але це було пошуком власної думки, свого життєвого шляху, власної долі. Після руйнівного Емського указу 1876 року Куліш у книзі «Хуторская философия» писав про російський та укра­їнський народи: «Два народа, родственньїе по происхождению, но противопо- ложньїе по идеалам».

Мені було дуже приємно дізнатися, що Шевченко та Куліш глибоко ціну­вали і поважали один одного. На мою думку, це ще раз підкреслює неоціненну силу духу обох митців. А їхнє вміння об’єднатися навколо спільної мети задля користі Батьківщини, як і їхня творчість, заслуговує на глибоку повагу та захо­плення нащадків.