|
Японський поет кінця XIX—початку XX ст. Ісікава Такубоку.
Я відкриваю цю маленьку збірочку навмання. Я нічого не шукаю навмисно — просто читаю кілька коротеньких віршів і чимраз замислююсь: як можна так написати? Цей жанр японської поезії зветься танка. У вірші всього п’ять рядків, нема та не може бути докладної розповіді, але поет зміг сказати так багато, ш;о більше нічого додати, та й не треба:
На песчаном белом берегу Островка
В Восточном океане
Я, не отирая влажньїх глаз,
С маленьким играю крабом.
Скільки суму й самотності людини, яка мовби загубилася у безмежному просторі життя! Як маленька пщинка на цьому березі, де можна не ховати сліз, бо все одно їх ніхто не помітить. Просто, ш;об врятуватися від сумних думок, не впасти у розпач, поет грає з крабом, і ці машинальні, повільні рухи хоч якось заспокоюють, дають змогу жити навіть серед цього суму й беззахисності:
О, как печалей тьі,
Безжизненньїй песок!
Едва сожму тебя в руке,
Шурша чуть сльїшно,
Сьшлешься меж пальцев.
Реальне буття, буденний епізод, звичайні машинальні рухи людини на пляжі; але чому ж в уяві — великий піш;аний годинник, де незалежно від тебе спливають хвилини, години часу...
Є у Ісікави Такубоку два дуже сумні філософічні вірші про вічний біль людського буття, коли, незважаючи на незворотність подій, чуєш вічну провину людини перед близькими саме тому, ш;о вже нічого не можеш виправити:
Я в шутку
Мать на плечи посадил.
Но так бьіла она легка,
Что я не мог без слез И трех шагов пройти!
Мабуть, зразу й не помітиш це «без слез», а скільки стоїть за двома словами! Отец мой
Легко загорался гневом.
Теперь давно не сердится он.
Я думаю:
«Хоть бьі он рассердился...»
Осінні картини переплітаються із сумним настроєм, змішуючись між собою. Сумний настрій викликають асоціації осіннього дня або ночі, де сльози перетворились на дрібний осінній дош;:
Лунньш свет И моя тоска
Переполнили небо и землю, Обратились В осеннюю ночь.
Грустньїе звуки ночньїе Скупо падают в тишине.
Я одиноко брожу,
Словно их подбираю Один за другим с земли.
Мабуть, не треба й пояснювати ці рядки — навряд зробиш це краш;е, ніж написав поет.
Це як витончені японські ікебани, як їхні малюнки тонким пензликом, як композиції з каміння у повній тиші Всі бачать витвір людини, і кожен бере участь у співтворчості, тому ш;о бачить ш;ось своє, додає своє сприймання, свій настрій, своє я.
Це та мить, коли людина відчуває єдність з природою, чує її голоси — особливо, коли вони лунають в унісон з голосом її душі:
Как будто положили в изголовье Жемчужину печали,
Сквозяшую прозрачной синевой...
Всю ночь до самого утра Я слушаю, как стонут сосньї.
Здається, ш;о можна висловити у п’яти рядках танки? Здається, ш;о можна додати до тих образів? Хіба ж треба хоч слово додавати!
Похожие сочинения
| 
