|
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить, — Шлях у край свій повороту?!
М. Вороний
Журавлями розліталися по всьому світові українці. Що змушувало їх залишати рідну землю? Чого шукали вони в чужих країнах? Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати тяжких її сторінок. Страшно навіть через століття ступати болючими стежками тих страшних трагедій, ш;о спіткали наш народ на благословенній землі квітучого українського краю.
Кінець XIX ст. Селяни західних українських районів покидають батьківську землю, залишаючи як пам’ятники по собі «камінні хрести», в пошуках «землі обітованої». Що чекає їх там, в далекій Канаді?
Рік 1917, Громадянська війна... Україна захлинається в крові братовбивчої війни, тут — у житниці Свропи — у хліборобів відбирають хліб до зернини. Пухли старі й малі, вимирали роди й села. Смерть чекала на шляхах, у полі, в хатах. Здавалося, кістлява рука вдень і вночі не випускає своа кривавої коси. Нескорені і горді сини народу не в змозі протистояти новій ідеології, боротись проти неї, шукають собі пристановшца по країнах і світах. Звід ти лине їхній голос, вони клянуться у вірності і любові, відданості народу, висловлюють віру у його безсмертя.
Серед славних лицарів українського слова і поет Микола Вороний, який ш;иро вболівав за долю рідного краю і тих, хто його відцурався.
У поемі «Свпіан-зілля» автор надав поетичного звучання давній легенді, переосмислив її в науку своїм сучасникам, які зневажливо ставилися до рідного краю.
Твір цей глибоко патріотичний, оскільки завжди залишатимуться в силі вінц слова Літописця, так натхненно й проникливо передані поетом:
Краш;е в ріднім краї милім Полягти кістьми, сконати,
Піж в землі чужій, ворожій В славі й шані пробувати!
Поет адресує твір сучасникам своїм, ш;об пробудити їхню пам’ять про те, хто вони, чиї наш;адки. Звучить віра в те, ш;о вони не підуть по світах безбатченками:
Певну віру в ідеали
Тим, котрі вже край свій рідний
Зацурали, занедбали.
Які шляхи повернення «блудних» чи неш;асних синів до свого рідного народу? Людина повинна знати, до якого народу вона належить, знати про його історію, звичаї, обряди. Але, як відомо, найголовнішою ознакою кожного народу є його мова. Усвідомлювати себе частиною свого народу ми починаємо з перших слів, вимовлених мовою мами, батька, бабусі.
Душа народу, його характер виливаються в піснях. Мова і пісня — це і є оте «євшан-зілля», що відвертає від безпам’ятства. Те чарівне зілля, пісня рідна, слово співця повертають юнака до «рідного степу», «веселого краю».
М. Вороний вказує на важливу роль слова, значення митця в суспільстві. Поет пишається, що є нащадком славних кобзарів, «що співалн-вішувалн заповіти благородні». Але він зізнається з гіркотою:
... тієї сили
Духу, що зрива на ноги,
В нас нема, і манівцями Ми блукаєм без дороги!..
Нам ще й зараз треба шукати того євшану-зілля, щоб бути свідомими громадянами вільної держави, не цуратись рідної мови й культури.
Сьогодні на всіх континентах земної кулі українці, свідомі своєї національної належності, в яких не згасла любов до рідної землі, її героїчної історії, культури, повинні єднатися, щоб нащадки пишалися своїм народом.
Похожие сочинения
| 
