|
Про цей пам’ятник важко розповідати, бо він відомий всьому світові. Він найкраш;ий, неперевершений, єдиний такий у цілому світі.
Але кожного разу, як я показую гостям Харків, я веду їх сюди. Іду, не готуючись до цієї зустрічі, не вибираючи найкоротшого шляху, найкраш;ої точки огляду. Я іду тією дорогою, якою колись привів сюди мене, маленьку, мій батько, якою ми завжди приходимо сюди.
Від нашого будинку не так вже й далеко — спочатку нашою вулицею, а потім Сумською і одразу ж — у першу алею, у тінь старовинних дубів. Я знаю, ш;о вони росли на цьому місці, коли й міста мого ш;е не було. Я жалію їх, ветеранів, чиї рани затягнуто цементом. Я знову хоч на хвилинку зупиняюсь ліворуч від велетня. Навесні шукаю і з радістю помічаю все ж таки, наперекір часу, зелені віти.
Ось він. Темна блискуча громада постаменту, сходи, ш;о сягають угору, постаті на них. Але це потім. Спочатку — сам Тарас. Велике чоло, зсунуті брови, великі вуса приховують енергійні зморшки біля рота. Накинутий на плечі плані;. Рука, стиснута в кулак.
Сьогодні, здається, я чую:
Думи мої, думи мої.
Лихо мені з вами.
Наш;о стали на папері Сумними рядами...
Минулого разу лунали рядки «Заповіту». Може, небо було тоді іншим — червоним від заходу сонця, а зараз ось-ось почнеться заметіль.
Тепер обійдемо, мовчки вітаючись. Ось Катерина, ш;о притулила до себе дитинку, захиш;аючи від злої долі та недобрих людей. Поему я відкрила лише у школі, слово «покритка» зрозуміла пізніше, а ось ш;о Катерина для Шевченка — найулюбленіше, найрідніше у світі ім’я, це знаю змалку.
І козаки, вільні, сміливі, відчайдушні, постають на інших сходинках. Історія гайдамаччини теж прийде лише у школі, а ось спорідненість Тараса Шевченка і Тараса Бульби годі-годі та й вирине з мого дошкільного дитинства. І я згадую, як тато не став колись нічого пояснювати — погодився, ш;о схожі вони, бо обидва були борцями і любили Україну.
І знову киваю Тарасові — втомленому, бородатому, в солдатській шинелі. «Караюсь, мучуся, але не каюсь». Підводжу очі і бачу, ш;о спина того, головного Тараса, не схилена. Це плечі тільки трохи опуш;ено або плані; так накинуто.
Знову дивлюсь в очі солдатові — портретна схожість, він такий, як у моїй книзі, він поруч зі своїми героями. І звучить сумною мелодією:
Зоря моя вечірня.
Зійди над горою.
Поговоримо тихесенько в неволі з тобою...
Величезний жорнов — тягар долі, прапор з уламаним древком, робітник, селянин з колоссям, дівчина з книгою як протилежність Катерининій долі, як початок і кінець.
Я, звичайно, знаю імена авторів пам’ятника — скульптора Манізера і архітектора Ланґбарда, кількість скульптур і розміри кожної з них. Я можу роз’яснити символіку деталей та інше. Але краш;е просто тихесенько згадати його рядки, підводячи погляд по сходах. Я знаю: не раз ще прийду сюди, а колись тією ж самою дорогою приведу свою дитину.
Похожие сочинения
| 
