|
Можна по-різному розповісти про те ж саме явище. Можна поставити його в тінь, можна — на яскраве світло, розвернути, роздивитись з усіх боків. Можна показати все велике, що одразу кидається у вічі, а можна зробити портрет із дрібниць, висвітити навіть найдрібнішу рисочку. Якщо вміло створити портрет із дрібниць, то він набагато краще відбиватиме характер, ніж риси, що лізуть у вічі, але бувають не головними, оманними.
Так робив і Гоголь. Він не став писати про всю країну, не зобразив гомінке життя столиці, а відкрив нам «глибинку», справжню Росію, з усіма подробицями.
Уявляєш собі чомусь старовинний ляльковий театр, де серед декорацій — жовтих кам’яниць та сірих від дощу дерев’яних хат по брудній бруківці ідуть коляски, повільно проходять люди. Все як у справжньому місті: свій вищий світ з його інтригами, свої охоронці порядку, урядовці й поміщики, свої люди й розмови.
Гоголь змальовує нам маєток, а ми вже бачимо портрет помінщка й інтер’єр його будинку. Це міцно пов’язано: замрійливий нікчема, що багато планує і нічого не доводить до кінця, Манілов живе в кімнаті з випадковими меблями, з книжкою, що кинуто вже давно на чотирнадцятій сторінці; багатий скупердяй Собакевич і його міцний, на віки будинок з кремезними столами та стіль
цями; обідраний Плюшкін і купа сміття різного походження поруч з колишніми коштовностями; Коробочка з її вузликами, скриньками, шухлядами, млинцями й пиріжками і такою ж дріб’язковою недовірливістю, прискіпливістю: «А скільки коштують мертві душі у місті?»; бешкетник і брехун Ноздрьов.
Вони здаються якимись двомірними, несправжніми, наче дійсно є ляльковими, бо також рухаються, розмовляють, навіть продають, вимінюють, купують, але не мають душі. За законами державними й людськими вони не тільки мають право користуватися своїми кріпаками, виплачуючи мито до державної казни, — вони повинні й відповідати за них, за їхнє життя, добробут.
Манілов живе собі, не звертаючи уваги на злиденні кріпацькі хатки, навіть підрахунок живих та померлих переклавши на управителя. А у Плюшкіна надміру не тільки померлих селян, але й втікачів. Собакевич із живими та з померлими поводиться як з корисним товаром: хоч одну жіночу душу та й припише до списку чоловіків, підставивши до прізвиш;а чоловіче закінчення — «Єлізаветт> Воробей».
І роз’їжджає по їхніх маєтках Чичиков, ш;о ладен був продати за копійку і довірливе дресироване мишеня, і старого вчителя, і шкільних товаришів, і митницю з її установами, і саму батьківш;ину... І останні краплини совісті — за копійку, бо тільки вона, копійка, на його думку, не зрадить, тільки вона допоможе...
Саме на них, на цих мертвих душах, тримається оцей жахливий, божевільний світ, ш;о виправдовує систему володіння однієї людини іншою, ш;о утримує нікчем-службовців, ш;о ладен забути про заслуги й чесноти капітана Копійки- на. Світ, де на виш;их сходинках, у виш;их лавах ш;е більше підлоти. Світ, де ті, ш;о годують Росію своєю працею, здатні злякатися простого поліцейського кашкета навіть без самої особи охоронця порядку. Світ, де не зустрінеш жодного ясного обличчя, жодного позитивного героя.
Недарма ж Гоголь, створюючи свій роман, вирішив «припрягти підлоту»...
Письменник кидає гірке дорікання сучасній йому країні, гірке й болісне для нього самого, але не безнадійне.
Навіть у тих засмучених, забитих, неш;асних кріпацьких душах, які потерпають від фізичних, і моральних знуш;ань, ш;о є предметом купівлі-продажу, коли діти не знають, де праворуч, де ліворуч, та в усяку пору року ходять босоніж, одягаючи чоботи лише у панських покоях, жевріє вогник тієї сили, ш;о розгориться великим полум’ям.
Пережила слава померлих кріпацьких майстрів теслю Степана Пробку та каретника Міхеєва, залишили по собі добру згадку та світлу заздрість селяни- хлібороби. Став легендою простий російський мужик, ш;о навіть на півночі, у чужому місці не розгубиться — скине рукавиці, візьме сокиру і побудує нову хату. Лунають пророцькі гоголівські слова про птицю-тройку, про народ і країну, якій «дадуть дорогу інші народи й держави».
Треба тільки, ш;об сила ця прокинулася, ш;об цей вогник не згас. А сили до цього докладатиме і наш земляк — письменник Микола Гоголь, і кілька поколінь вихованих та збуджених його книгами читачів.
Похожие сочинения
| 
