Моє перше враження від Печоріна й остаточна думка про нього (Лєрмонтова)

Уперше я прочитала роман «Герой нашого часу» давно, коли ще майже нічо­го не знала про Лєрмонтова і не читала його віршів. Тому знайомство з Печорі­ним стало для мене поштовхом до вивчення творчості поета.

Стан, у якому я перебувала після першого прочитання «Героя нашого часу», важко передати. Я погано розуміла думки і вчинки героїв, майже не запам’ятала сюжет роману. Я просто відкрила для себе дивний світ — поки що не дуже мені зрозумілий. І він захопив мене цілком. Світ Лєрмонтова здавався нескінченним: йдеш усе далі, і відкриваються нові, небачені обрії.

Цей світ я бачила очима Печоріна, відчувала його душею. Ніхто з героїв рані­ше прочитаних книг не був мені такий близький, не захоплював мене так. Полю­била я Печоріна, як живу людину. Я любила Віру, Мері, Вернера так, як любив їх Печорін. Нехтувала світом Печоріна через його презирство. Я ні в чому його не звинувачувала, тому що розуміла і тому що любила його таким, яким він був: із усіма помилками, вадами і недоліками. Моя любов всотала в себе всю гіркоту, до­саду, муку Печоріна, і вони стали моїми. Я страждала, тому що страждав він. Але епоху Печоріна я відчувала по-своєму, з висоти своєї епохи: те, що викликало в Печоріна лише нудьгу і холодне презирство, будило в мені гнів і обурення. Тому що я нічим не могла допомогти Печоріну, цей гнів часом переходив у розпач.

Це моє перше враження від Печоріна не тьмяніє з роками. Моє ставлення до нього збереглося. Воно тільки поглиблювалося, з кожним прочитанням з’яв­лялися нові відтінки в сприйнятті образу. Поступово мені стали зрозумілішими думки Печоріна, яснішими його вчинки і стосунки з іншими героями роману. Якщо раніше роман справляв враження в основному на почуття, то зараз він дав багату поживу для розуму.

Я боялася часу, коли роман доведеться вивчати в школі. Вважаю, що про Печоріна не можна говорити вголос, обговорювати його вчинки, звинувачувати або виправдовувати. Боялася, що поезія загине від брутального вторгнення про­заїчних нудних розборів.

«Герой нашого часу» — щоденник, відверта сповідь людини перед самою со­бою. Тому, вважала я, роман, як будь-який щоденник, не можна читати вголос.

Але виявилося, що «Герой нашого часу» не тільки не збляк, а й заблищав но­вими фарбами, у ньому з’явилося те, чого не помічалося раніше. Він — як лю­дина: чим більше довідуєшся про нього, тим сильніше любиш і тим краще ро­зумієш. я всерйоз замислилася над філософськими роздумами Печоріна, у яких відбився його внутрішній світ, над його тонким сприйняттям природи, людей.

Зараз я, як і раніше, люблю Печоріна, але тепер це більш глибоке почуття. Тому що тепер я бачу в образі Печоріна риси самого Лєрмонтова. Читаючи ро­ман, чую музику його віршів. Я зрозуміла, що поезія Лєрмонтова, він сам і його герой зв’язані невидимими нитками.

Моя думка про Печоріна не остаточна. Він залишився для мене загадкою, яку можна розгадувати вічно. Усьому є межа, безмежна лише людська жага піз­нання, і я упевнена, що моє пізнавання Печоріна ніколи не скінчиться.