МОЛЬЕРІВСЬКИЙ герой у сучасному жипі

Цікаво, як живе літературний твір після смерті свого автора? Іноді цілком ви­гаданих героїв або ситуації ми починаємо зустрічати в житті, даючи їм узагальне­ні автором твору імена і назви. Багатьох таких персонажів знайшов у житті і дав їм безсмертя французький комедіограф Жан-Батіст Мольєр. Він був і драматур­гом, і актором, і засновником театрів. Він створив жанр «високої комедії», вико­риставши найкращі традиції французької народної комедії та високі інтелектуаль­ні досягнення свого часу. Звертаючись до сучасного собі глядача XVII століття, Мольєр і подумати не міг, що він буде цікавий і три століття по тому, а герої його переживуть віки і стануть сучасниками людей двадцять першого століття. Секрет Мольєра простий: він віддзеркалював сучасне собі суспільство і робив це правди­во і яскраво у життєдайній формі театру, зрозумілого всім.

Народжений у родині королівського шпалерника та майстра меблів Поклена, Мольєр здобув непогану освіту у коледжі в Клермоні, де і закохався у мистецтво театру. Тоді він організував свій перший театр, який назвав «Блискучим». Та зір­
ка цього театру згасла, бо він не міг запропонувати глядачеві нічого новішого за будь-який інший театр. Це було його першим уроком: так Мольєр зрозумів, що він має бути іншим. Працюючи зі своїми акторами у провінційних французьких містечках, він побачив, що прості люди добре сприймають веселі фарси і коме­дійних персонажів, близьких до них самих. Так майбутній драматург дійшов ще одного висновку: репертуар має бути веселим і доступним усім. Почавши писати комедії, Мольєр втілив у життя принципи, до яких дійшов сам. Прості, доступні, веселі, цікаві комедії Мольєра подобалися і міщанам з паризьких околиць, і ко­ролю Людовіку XIV. Він досяг вищої слави і посад, писав свої твори для Королів­ського театру і грав у Пале-Роялі.

Один з героїв Мольєра, ім’я якого стало символом — Журден. Сьогодні це ім’я не треба пояснювати навіть школярам. Приводом для написання комедії «Міщанин-шляхтич» був наказ короля висміяти на сцені «турецьку церемонію». Людовік був ображений байдужістю турецьких послів до пишного церемоніалу королівського двору. Результатом і стала блискуча історія про заможного буржуа Журдена, охопленого маніакальним бажанням мати вигляд знатної особи. Це зму­шує Журдена вдягатися у недолуге вбрання, наймати лакеїв і вчителів, вчитися не­потрібних речей. «Його фантазія — вдавати із себе галантного шляхтича — просто скарб для нас...» — каже учитель музики. Галантний стиль життя вимагає від ста­рого і недоумкуватого Журдена робити те, до чого він і не здатен і не звик. Жур- денова поведінка викликає веселий сміх і досі, та не кожен з глядачів у театрі чи читачів книги здатен подивитися після того на себе — очима великого драматурга.

Ось Журден навчається танцювати — що ж в тому поганого, скаже хтось. Та найголовнішим у будь-якому навчанні є мотив, з якого людина бере уроки. Доб­ре, коли це бажання щось знати, та багатьох із тих, хто і сьогодні йде навчатися, знання взагалі не цікавлять. Хтось наймає вчителів і вивчає мови, танці чи музи­ку лише задля того, щоб виглядати у очах сторонніх людей кращим, освіченішим, або ввійти у чиєсь коло, або мати від цього певний зиск. Так, знання потрібні у набутті професійного рівня, але саме ті, кого можна назвати Журденами, на отри­манні диплому про освіту і зупиняються. Певний час вони можуть працювати до­бре, бо все ж таки чогось навчились. Однак, якщо не поповнювати знання все життя — а Журдени навчаються тільки задля гарного вигляду — будеш завжди пасти задніх. Щоб не бути Журденом, треба навчатися щодня, розширювати свій кругозір, читати професійні і художні книжки, ходити до театру, слухати музику...

А ось ідеш вулицею і бачиш іще одного Журдена, таким, яким його зобразив Мольєр. «Я сьогодні убирався так, як убирається шляхетне панство, а мій кравець прислав мені такі вузькі шовкові панчохи, що я втратив був усяку надію їх одяг­нути...» Журден вдягає індійський халат, тому що кравець запевнив його, що він у ньому дуже елегантний. «Ви побачите, який я елегантний, елегантний з голови до п’ят...», — каже Журден. Та саме бажання елегантності не замінює смаку, який виховується інтелектуальною роботою над собою. Тому так багато Журденів і сьо­годні: тільки тепер серед предметів, які входять до поняття «елегантний прикид» входять дорогі авто та хутра, великі діаманти, важкі золоті ланцюги, «круті» мо­більні телефони... Та Журден внутрішньо пустий, він не знає навіть, як це носити, і коли. Такі ж і деякі сучасні Журдени... Жодний «прикид» не допоможе сховати пусті душу і мозок, невміння робити щось вправно і з блиском.

Мольєр протиставляє Журденовим думкам глибоке переконання Клеонта у тому, що «видавати себе за шляхтича тепер ніхто не соромиться, і такий звичай дозволяє носити крадену назву. Але я... дивлюся на такі речі трохи інакше. Я вва­жаю, що будь-який обман принижує порядну людину. Негідно ховати своє справ­жнє походження, з’являтися під чужим титулом перед товариством, видавати себе не за те, чим ми є насправді... я не маю бажання привласнювати собі те звання, яке мені з народження не належить...»

А до чого ж тут турецький султан? Султан — це символ Журденової пихи. Він бажає віддати свою дочку заміж не інакше, як за сина турецького султана! Він здатний переступити через усе, навіть через почуття власної дочки — і ошуканий, бо ж її наречений Клеонт має просто перетворитися на султана, щоб догодити Журдену з його кумедними химерами.

Мольєр написав образ Журдена зі своїх сучасників — представників новона­родженого класу буржуа, які щосили пнулися у «благородні». Він навчав кожного зі своїх глядачів бути самими собою. Він говорив крізь століття до кожного з нас. Бути, а не здаватися!