|
Доля рідного народу, його духовне надбання були для Тараса Григоровича Шевченка метою його житгя. Ціла епоха говорила про себе його словами від імені народу. Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприймання, наше минуле, надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух, пам’ять. Т. Г. Шевченко для нас більше, ніж великий поет, він національний пророк.
Значення мистецької та суспільної діяльності поета блискуче визначив Остап Вишня: «Шевченко! Досить було однієї людини, іцоб врятувати цілий народ, цілу націю».
Через твори Кобзаря у всіх поколінь його нащадків формується світосприймання загальнолюдських цінностей, бо центральні образи творів — Любов, Істина, Воля, Добро, Мати, Україна.
Доля рідної землі асоціюється в Шевченка зі свободою. Тема повстання, боротьби за волю переплітається в поезіях з мріями про майбутнє вільне суспільство.
Вірш «Заповіт» Шевченко починає зверненням до народу, в якому звучить віра в те, що пригноблені повстануть, порвуть кайдани, що Дніпро понесе у «синє море кров ворожу». Думкою поет переноситься в майбутнє, в нове суспільство, що буде «великою, вольною сім’єю народів». Митець відчуває, що вніс і свою частку в боротьбу за краще майбутнє і сподівається, що потомки згадуватимуть і його «незлим тихим словом», у поезії «Мені однаково», продовжуючи роздуми про особисту долю, Т. Шевченко заявить, що йому однаково, чи буде його нащадок молитися по його душі, чи ні, бо поета хвилює не особиста доля, а доля рідного краю, поневоленого народу. Ліричний герой стверджує:
Та не однаково мені.
Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять...
Ох, неоднаково мені.
Ідилічні картини українського села, де немає ні кріпаччини, ні панів, ні економів, ні покриток постають в уяві Шевченка в поезіях. І в написаних за ґратами, і в далекому від України Петербурзі в казематі, поет малює картину рідного краю, з вишневими садками, облитими білим цвітом, з молодими дівчатами, дружною сім’єю. Як же треба любити народ, щоб, чекаючи жорстокого вироку, може навіть не сподіваючись побачити Україну, відтворити таку чудову картину. Шевченко мріє, що стане дійсністю колись:
Садок вишневий коло хати.
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть.
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Світла мрія і жорстока реальність протиставляються в поезіях «І виріс я на чужині», «Сестрі», «Сон». Мати і дитина — символічні образи щасливого майбутнього, яке мариться поки що як красивий сон:
І сниться їй той син Іван І уродливий, і багатий.
Не одинокий, а жонатий —
На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі Свою-таки пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
Це те життя, та вільна праця, про яку тільки мріють кріпаки. Навіть, побачивши таке життя уві сні, «усміхнулася небога». На жаль, це був тільки сон. Лише в короткочасному сні кріпак може бути ш;асливий.
Яскраву ідилічну картину прийдешнього поет зображує у вірші «Ісаія. Глава 35». У ньому використано матеріал пророка Ісаії, який жив у Іудейському царстві у VIII ст. до н. е. Пророк розповідав про ш;асливе життя, яке буде колись. У Шевченка звучить соціальний мотив: шдсливе життя буде тоді, коли «святая на землю правда прилетить», коли ш;астя настане для «утомлених рук», тобто для тих, хто «кайданами куті», коли «незрячі прозрять», «німим отверзуться уста». В нове суспільство прийдуть колишні раби, для владик же там місця не буде. Оновлення настане в суспільстві і в природі:
Оживуть степи, озера,
І не верствовії,
А вольнії, широкії Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики,
А раби тими шляхами Без ґвалту і крику Позісходяться докупи.
Раді та веселі.
І пустиню опанують Веселії села.
Образи-метафори — «прорветься слово, як вода», «дебрь-пустиня неполита, зцілюш;ою водою вмита, прокинеться», «потечуть веселі ріки» — мають символічне значення, вони утверджують шдсливе майбутнє життя. Воно належатиме людям, про яких поет піднесено говорить у вірші «І Архімед, і Галілей»:
... Умруть
Ще не зачатиє царята...
І на оновленій землі Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
Т. Г. Шевченко співає гімн вільній, ш;асливій людині майбутнього в поезії «Тим неситим очам»:
Роботяпщм умам,
Роботяпщм рукам Перелоги орать.
Думать, сіять, не ждать І посіяне жать Роботяпщм рукам.
Україна й українці в творчості Т. Г. Шевченка
Коли хочуть щось добре сказати про народ, то оповідають про його землю, гори, ріки, ліси. Згадують, яких великих людей дала ця земля світові.
Українська земля дала світові ґеніального поета Т. Шевченка, який належить до найбільших народних поетів, яких тільки знає всесвітня історія літератури. Поезія Шевченка національна і інтернаціональна, гуманна і самобутня, загальнодоступна. Поет підніс не тільки тему українського народу, що стогнав під гнітом царизму, але й тему по-справжньому вільної людини.
Возвеличу,
Малих отих рабів німих,
Я на сторожі коло їх Поставлю слово...
Шевченко пристрасно шукав обриси нового суспільства, всім серцем линув до тієї України, в ім’я якої боровся, жив, творив:
І на оновленій землі Брага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
Поезія «Кобзаря» не дає сприймати землю, на якій ми народилися, живемо, для майбуття якої працюємо, просто як територію, а робить її рідною землею, Батьківнщною. Де б не був Шевченко, він завжди згадував село, поля, з гордістю говорив про героїчну історію рідного народу і всією душею рвався на Україну.
Україна! Для Шевченка це слово було священним. Хотів бачити Україну вільною, щасливою. Але не чекав, поки народ сам звільниться від панського гніту, а боровся. Воїн в бою б’ється мечем, а поет — своїм словом. І кожен вірш Шевченка — це біль серця за рідний розтерзаний край. Скільки любові в словах:
Я так люблю мою Україну убогу.
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
Нас до глибини душі вражає велика любов Шевченка до України. Він полюбив її, як син кохає неньку. Доля склалася так, що все своє свідоме життя провів поет за межами України, але не зрікся, не забув її та своїх поневолених братів та сестер, все життя боровся за їхню долю. Поет не дбав про своє особисте щастя, а думав про народ і творив для нього. Свою збірку творів називає «Кобзар», щоб підкреслити свій зв’язок з народом, його духовністю. І перший вірш «Думи мої, думи мої...» — поетичний вступ до «Кобзаря» — Шевченко адресує українському народу, посилає свої думки на далеку Україну, до простого народу. Шевченко вірить, що ненька-Україна привітає його «діток нерозумних, як свою дитину». Поет вірить, що народ житиме, житимуть і його думи- поезїї. в роки лихоліття Шевченко сумує разом зі своїм народом, переживає його горе як своє власне. Тому й стають його думи на папері «сумними рядами». Найвища нагорода для поета — знайти співчуття серед українців.
Українці — це народ Шевченка. У кожній світлиці по наших селах на покуті під вишитими рушниками висів портрет Кобзаря, на нас дивилися очі нашого духовного батька. Кожна хата, де був «Кобзар» Шевченка, була твердинею духу народу. Сім’я входила у родину, родина — в рід, рід — у народ. Люди шанували не тільки ґеніального поета. Через нього вони усвідомлювали себе як народ. Нас просто не існує без Шевченка. У ньому — вся історія наша, все буття і всі наші мрії. «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьків- нщни», — так писав Шевченко. Шевченко — це Україна. Україна — це Шевченко. Уявити українцеві себе без Шевченка все одно, ш;о без неба над головою. Він — вершина нашого родового дерева. Навіть тіло його вознесене на вершину. Іншої такої могили на планеті немає. Вона — немов козацька вежа, біля якої палав вогонь при наближенні ворога. І цей вогонь не згасає — це народна пам’ять. Шевченко став кодом, національним, народним паролем.
Найш;иріші, найтепліші почуття поет присвячує народові, а злими, іронічними словами картає панів, яких не цікавить доля народу, його історія і культура. До таких панів-безбатченків з поеми «І мертвим, і живим...» він звертається з гнівом:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину Шукати доброго добра...
Поет засуджує тих, хто не знає історії свого народу, не знає рідної мови. Україна — велика руїна, сердешна, уярмлена і закована стара мати, яку «землячки» віддають на виучку німцям. Але поет хоче бачити Україну оновлену, з доброю славою, з вільними устами і твердими руками:
І оживе добра слава.
Слава України.
Шевченко підносить ідею патріотизму, намагаючись збудити в прогресивної частини «земляків» бажання захистити народ від утисків і поневолення, піднести його мову й культуру, не відмежовуючись при цьому і від культури інших народів:
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
А які чудові картини рідної природи постають із Кобзаревих віршів! Вершиною пейзажної лірики Шевченка є його вірш «Садок вишневий коло хати». Шевченко добре знає, ш;о на Україні поширене дерево вишня. Змальовано український звичай збиратися своєю сім’єю ввечері:
Садок вишневий коло хати.
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть.
Співають ідучи дівчата...
Ця прекрасна картина доповнюється іншою — з поеми «Княжна»:
Зоре моя вечірняя,
Зійди над водою,
Поговорим тихесенько в неволі з тобою.
Твори, написані за межами України, передають ніжність і любов до України. Після смерті Шевченко заповідав поховати його
... на Вкраїні милій.
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі Було видно, було чути.
Як реве ревучий.
Ні, ніхто так не любив Україну, її квітучу природу, її мужніх і працьовитих людей, як Т. Г. Шевченко.
Хочу закінчити твір словами автора першого пам’ятника Шевченку В. Тар- новського:
Свою Україну любіть.
Любіть її... Во время люте,
В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть!
Похожие сочинения
| 
