|
Здавалося б, яка нормальна людина, читаючи книгу, ставить перед собою питання про композицію твору? Яка ж мені, відверто кажучи, різниця, де у творі зав’язка, а де кульмінація, як пливе художній час, коли я просто читаю. Якш;о цікаво, навіть не читаю — проковтую, яшцо так собі — часу на ознайомлення з твором, звичайно, піде більше. Так ш;о питання про композицію, як водиться, іде осторонь від твору — тому ш;о на уроці спитають.
Але правил без винятків, мабуть, не буває. Перегортаючи, не пам’ятаю вже з якого приводу, сторінки роману, я зупинилася на дуелі Печоріна з Груншицьким. Звичайно ж, зачиталась, бо дуже люблю це місце. І раптом... спіймала себе на тому, ш;о я знала результат дуелі ш;е до її розв’язки... Знала! До того ж автор підкреслював це не раз! У нотатках ш;оденника, де Печорін посилався на свій настрій у фортеці (повість «Бела»), у зустрічі з Печоріним на станції, у повідомленні про його смерть у Персії...
Я була просто приголомшена: як же так, зняти напруження в одному з ключових епізодів! А потім зрозуміла, ш;о Лєрмонтов досягнув найвиш;ої мети: знаючи, ш;о відбудеться, я — з не меншим захопленням! — читала, ловлячи кожну фразу, намагаючись відгадати, як все відбудеться.
І побачила раптом вишу справедливість Печоріна, його бажання мати право, ставлячи іншу людину у небезпечну ситуацію, самому випробувати її. Зрозуміла його доброту і змогу вибачити суперникові, якщо той визнає перед усіма свою провину, доведе, що не втратив остаточно людяність і порядність. Якось на собі відчула, як сумно й самотньо Печоріну серед тих людей, і пожаліла його, якого раніше вважала невиправним себелюбцем. А ще він виріс у моїх очах після передсмертного (а перед смертю кажуть правду) визнання Грушни- цького: «Я вас ненавиджу, а до себе ставлюсь з презирством», — тобто побачила повагу до нього, до сили його душі навіть в очах ворога...
Ось вам і час, ось і розміщення частин твору у певній послідовності, на яку ми звикли не звертати уваги!
Я відкрила сторінку, де надруковано зміст роману, поклала перед собою чистий аркуш паперу. Почала писати. Тепер події зайняли своє місце згідно з часом, коли відбувалися. Порядок встановлено?
Але де ж поділася та гострота почуття, коли Печорін плакав, не наздогнавши княгиню Віру, хоч би на один погляд, на одне слово? Чому не шкода його, хоч він востаннє втратив Белу? І не примхами молодого офіцера, коханця долі, постає його поведінка з Максимом Максимичем у фортеці, а просто життям — існуванням людини, що, незважаючи на вік, уже таку всьому розчарувалася: у друзях, у кар’єрі, у коханні.
Тому й до Персії на наших очах від’їжджає від станції не тридцятирічний чоловік, а мовби дуже немолода, втомлена людина, якій байдуже до старих знайомих, до сторінок щоденника — зупинених годин та хвилин власного життя, до пам’яті про себе...
Із трьох боків показує його автор: через сприйняття Максима Максимича, через відверті рядки щоденника і своїми очима. Тобто, виявляється, читачі у тому випадковому супутнику Максима Максимича бачать Лєрмонтова, його розмовника на заїжджому дворі!
Вимальовується, стає рельєфнішим знайомий образ офіцера-письменника, невисокого на зріст, з чорними очима, у знайомій за автопортретом кошлатій бурці. Людина, що вміє викликати на розмову, вислухати сповідь супутника, витримати незаслужену ним недовіру. А головне — створити роман з таємним плином думки, з надзвичайною побудовою, що робить світ героїв стереоскопічним. Роман про героя свого часу.
Похожие сочинения
| 
