«Печально я гляжу на наше поколенье...»

Лєрмонтов жив у складну та суперечливу епоху. Після придупіення повстан­ня декабристів ціле покоління залипіилося безпорадним. Молоді люди здебіль- піого залипіилися без духовної опори та наставників. А ті, хто мав прогресивні думки, хто був розвинений та вольовий, мовчали, тому що боялися пересліду­вань та вигнання. А ще боялися бути осміяними суспільством. Водночас сус­пільство, чуючи розвинені та прогресивні думки, боялося зрозуміти, тому що боялося переслідування та вигнання. А урядовці, чуючи прогресивні ідеї, боя­лися не переслідувати, бо самі ж боялися переслідувань та вигнання. А влада, бачачи усе це, переслідувала і засилала у вигнання, бо нічого не боялася. Ось така складна була та епоха.

Через це сум Лєрмонтова зрозумілий. Як і будь-який літературний ґеній, він перегнав свій час за розвитком, за думками та прагненнями. Він знав світ­ське життя, світських людей, він переймався їхньою пітучністю, лицемірством і жорстокістю. Ось ці свої думки він і виклав у поезії «Дума». Він дорікав своєму поколінню за байдужість, типовість, безликість. У чомусь він мав рацію. Хоча після такої бурхливої історичної події, як повстання декабристів, годі було й очікувати на щось інпіе. Узагалі вся лермонтовська епоха характеризується гло­бальною самотністю, нерозумінням, — усе це наслідки історичних подій.

Та й ніколи Генії, подібні до Лєрмонтова, не знаходили однодумців, бо були такі одні на всю епоху. І ніколи не буває епохи, у якій усі були б Геніальними, бо суспільство розвивається своїм піляхом, за своїми законами.

«Печально я гляжу на напіе поколенье... » — цей вислів можна було б вклас­ти в уста абсолютно будь-кому, починаючи від Гомера та закінчуючи вчителями з напіої НІКОЛИ... І справді, всі завжди та за всіх часів «сумно дивляться на наше покоління». І не тільки на покоління — сумно дивляться на владу, на близьких, на сучасних культурних діячів, на сусідів, спорт, кіно, моду... Мабуть, то вже така людська сутність — на все навколо «дивитись сумно»...