Прагнення до волі як духовної свободи у соціально-побутових піснях

Пісня! Як багато вона важить в історичному, громадському, суспільному жит­ті українця протягом цілих віків! У ній — його минуле, сучасне і майбутнє, його погляди та світобачення. У ній найповніше виявилась душа народу, як тепер ка­жуть, його ментальність.

XVI—XVII століття — час розквіту українського героїчного епосу, багатьох пі­сень соціального спрямування. Вони чітко окреслюють сферу діяльності простого поневоленого люду. І уявляєш собі невеличке українське село, багато галасу, сліз, десь у натовпі чуєш:

Беруть мене у солдати.

Багач викупиться.

Оддамо ми панича —

Панич викрутиться.

Оддамо ми сироту.

Та й збудемось клопоту, —

співає сирота, якого вже «забрали» й віддали в рекрути. Наруга над духовним сві­том юнака — такий лейтмотив рекрутських пісень.

Погнали степом на примусову солдатську службу молодий цвіт України. Дов­го стелитиметься курява по дорозі. Чи повернуться вони додому живими і здо­ровими?

А ось з’являється гурт чумаків, який супроводжують озброєні козаки. Що за дива? Роги двох волів, які тягнуть дерев’яні мажі, пофарбовані у чорний колір, а між рогами прив’язана стрічка червоного кольору. Один із чумаків розповів, що його товариш дорогою помер. Його поховали в степу при дорозі. Шапками наси­пали високу могилу, щоб залишилась пам’ять про подорожнього. За звичаєм, по­бачивши таку мажу з волами, відміченими знаком смерті, в селах люди ставали на коліна і віддавали траурні почесті покійному. Вдові ж чумака передавались воли та все зароблене покійним. Ось така пошана існувала до чумаків у селах України. Тому й ставала дорога для багатьох із них символом життєвого шляху, який закін­чувався завжди по-різному.