Місце оповідання «Дорогою ціною» у спадщині М. Коцюбинського

У спадщині М. Коцюбинського оповіданню «Дорогою ціною» належить осо­бливе місце. Читачі в Україні й далеко за її межами сприйняли його як пристрас­ну пісню волі й боротьби, як урочистий гімн людяності й патріотизму простих трудівників. Більшість критиків сходилися на думці, що авторові вдалося глибоко проникнути в душу українського народу, передати його характер і спосіб життя.

У творі письменник звертається до теми визвольної боротьби, а провідна ідея його висловлена словами: «Українське поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом паншизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зроби­ти щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесилено­му, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому налива­лись кров’ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги...»

У запереченні покори й пасивності, у прославленні волелюбного духу народу й полягає пафос оповідання «Дорогою ціною».

Головні герої твору — Остап і Соломія. Письменник глибоко співчуває моло­дим людям, які кохають одне одного, але волею жорстокого пана розлучені наза­вжди. Та вони постають перед нами як неординарні особистості, які не підкоря­ються обставинам, а борються за своє щастя, за життя, гідне людини.

Та це й не дивно, адже Остап змалечку чув розповіді діда про славне козацьке минуле, про козацьку звитягу й мужність, волелюбність та відвагу. Тому й виріс непокірним, волів сам бути собі хазяїном, відповідати за своє життя. Остап не раз бунтував проти пана, закликав селян не мовчати й не коритися. Нагадував їм про недавні вільні часи. Селяни слухали Остапа, та нічого не робили. А він діждався того, що за бунтівливу вдачу пан вирішив віддати його в рекрути.

Тому Остап вирішив тікати. Соломії він пояснює свій намір: «Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму... все ж краще на волі, ніж під паном». Не бажаючи залишатися без Остапа, Соломія вирішує піти слідом за коханим: «Про­падай воно все пропадом... Піду і я світ за очі... Вже ж за тобою, хоч серцеві легше буде...» На шляху до омріяного щастя Соломія виявляє кращі жіночі риси — від­даність коханому, стійкість та самозречення. Вона демонструє неабияку відвагу, яка,притаманна лише сильним особистостям. Загубившись у плавнях, ця ніжна й безстрашна жінка не опустила рук у розпачі, а «зібрала свою енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди». У боротьбі за волю вона-виявляє справжній героїзм, рі­шучість і наполегливість. Жінка готова тягнути Остапа на собі в буквальному сен­сі, про що свідчить епізод, коли її коханого було поранено. Відданість Остапові не мала меж: «Людй добрі, — благала Соломія, стоячи на колінах, — змилуйтесь, прийміть нас до хати... Ви ж бачите — пропадаємо... Чоловіка мого пострелено, він ледве живий, мало не загинули ми в плавнях... Я вам оддячу, я вам одроблю... Візьміть усе, що маю... все... та не кидайте нас.., Ось нате...»

Трагічний фінал твору підсилює й без того глибокий драматизм усіх випробу­вань, що пережили герої. Смерть Соломії, яка потонула в Дунаї, до останніх хви­лин своїх не втрачаючи надії, не зраджуючи собі, з великим коханням у серці та нестримною жагою до волі в душі, була трагічною згадкою на все життя Остапу, який хоч і вижив, але не здобув ані щастя, ані волі.