ВСЕ СОЧИНЕНИЯ

Поиск
Меню сайта
Предметы
Форма входа



Статистика

Онлайн всего: 5
Гостей: 5
Пользователей: 0


Сочинения » Українська мова та література » 10 клас Добавить сочинение

«Я була тоді з моїм народом...» (Мої роздуми над поемою А. Ахматової «Реквієм»)

Три сторінки у «Роман-газеті». Чверть століття — за датами, ш;о стоять за віршованими рядками. Ще понад чверть століття мовчанки про цей твір. Така трагічна, моцартівська, назва — «Реквієм».

Я завжди уявляла собі цю жінку витонченою (портрет Модільяні!), деш;о погордливою. Бишуканістю, літературним снобізмом віяло від її перших ліри­чних збірок — ш;е б пак, освіта, виховання, належність до інтелектуальної еліти, початок століття, любов Гумільова... Хоч усе це і визначило таку долю. Ґї долю, долю її дитини, тему її творчості. Поеми, ш;о зростала чверть століття, народжуючись з болю й страждань, з коротких нотаток ш;оденника, із трива­лих роздумів, з відчайдушного плачу та спокійних, твердих рядків поетичного заповіту. А життя її авторки, переростаючи, виходячи за рамки конкретної біографії Анни Ахматової, стало рядками історії країни, ш;о коріннями вросло у глибоку її давнину.

Починалося з короткого питання-наказу в єдиному прозаїчному уривку («За­мість передмови»): «А це ви можете описати?» — і щось схожого на посмішку після її клятви: «Можу». Після цього не можна було відступити.

Зто бьіло, когда ульїбался Только мертвьій, спокойствию рад,

И ненужньїм привеском болтался Возле тюрем своих Ленинград...

<...> Звездьі смерти стояли над нами,

И безвинная корчилась Русь Под кровавьіми сапогами И под шинами черньїх «марусь».

Три роки між двома строфами. Три роки, пов’язані із страшенними черга­ми, то освітлені надією, то обпалені відчаєм. Три роки, протягом яких все ж ніяк неможливо було повірити, що це — її доля, її життя, настільки божеві­льним здавався той світ.

Зта женщина больна,

Зта женнщна одна.

Муж в могиле, сьін в тюрьме.

Помолитесь обо мне.

Нет, зто не я, зто кто-то другой страдает.

Я бьі так не могла, а то, что случилось,

Пусть черньїе сукна покроют,

И пусть унесут фонари...

Може, її чорні вишукані сукні й були колись передчуттям цієї жалоби? Мабуть, безтурботна юність, щасливі роки дівочості дали змогу витримати...

Тут і російська історія: «Буду я, как стрелецкие женки, Под кремлевскими башнями вьіть», — і молитва, і звичайно ж, Пушкін.

Мабуть, уривок його рядка «каторжньїе норм» зовсім не випадково взятий у лапки, тому що у головного поета її життя потім іде «темницьі рухнут»?

Надія жевріє, хоч строфа за строфою, тобто рік за роком, повторюється образ великої жертовності:

О твоем кресте вьісоком И о смерти говорят.

Може, є для неї два життя: реальне — з чергами до віконця в’язниці з передачею, до приймалень якихось урядовців, з німим плачем на самотині, і вигадане — де у думці, у пам’яті вони живі й вільні?

И упало каменное слово На мою еще живую грудь.

Ничего, ведь я бьіла готова.

Справлюсь с зтим как-нибудь.

У меня сегодня много дела:

Надо память до конца убить.

Надо, чтоб душа окаменела,

Надо снова научиться жить... —

так починається строфа-главка з 1939 року, і назва її — «Вирок».

Але найголовніша, на мій погляд, глава цієї поеми — «Розп’яття». Незва­жаючи на епіграф з Біблії, її зміст значно ширший і від конкретного епізоду з життя поетеси, і від біблійного сюжету. Він стає символом, бо ш;о ж може перевершити святу материнську любов та її страждання за муки дитини:

А туда, где молча Мать стояла.

Так никто взглянуть и не посмел...

Мабуть, саме після цього пережитого поет дає собі право на цей епілог-узагаль- нення, епілог-заповіт, епілог, який за обсягом займає майже третину всієї поеми:

И я молюсь не о себе одной,

А обо всех, кто там стоял со мной...

Для них я соткала широкий покров Из бедньїх, у них же подслушанньїх слов,

О них вспоминаю всегда и везде,

О них не забуду я в новой беде...

Ахматова, яка завжди цінувала і відстоювала свою поетичну індивідуаль­ність, своє суто жіноче обличчя, знову створює, як провіщає, образ страждання:

И если зажмут мне измученньїй рот,

Которьш кричит стомильонньїй народ...

Навіть це скорочене «стомильонньїй» теж, мабуть, не тільки заради рими — саме так вона могла чути це слово у чергах.

А если когда-нибудь в зтой стране Воздвигнуть задумают памятник мне, —

починаються карбовані рядки, майже по-пушкінському урочисті, — поетеса заповідає поставити його

...здесь, где стояла я триста часов И где для меня не открьіли засов.

Затем, что и в смерти блаженной боюсь Забьіть громьіхание черньїх «марусь».

Забьіть, как постьілая хлопала дверь И вьіла старуха, как раненьїй зверь.

Цього не можна забути, вона не має права забути заради тих, іцо стояли з нею поруч, тих, іцо так і не повернулися із в’язниць і таборів. Це заради них звучать скорботні й горді у своїй скорботі й жалобі рядки «Реквієму» — за чоловіком та сином, за своєю долею страждаючої жінки й матері, за чорними годинами батьківщини.



Беру это сочинение!

Похожие сочинения
Категория: 10 клас | Добавил: 00dima (06 Мая 2018) | Обновлено | Просмотров: 20 | Теги: Ахматової, тоді, Була, моїм, народом, реквієм, поемою, Роздуми | Рейтинг: 0.0 /0
Перейти на главную страницу

Сообщить об ошибке!

Понравилось? Оставь отзыв

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Sochineniya.info © 2018
Хостинг от uCoz