Історичні романи І. С. Нечуя-Левицького - зразки героїчної боротьби наших пращурів

Історична проза на українському ґрунті має давню історію та заслужену шану, її витоки потрібно шукати в народних піснях та переказах, літописах, поемах і драмах на історичну тему. Така зацікавленість національним минулим була не ви­падковою: вона пов’язана із зародженням нового політико-культурного мислен­ня, що відбилося на становленні нового літературного напряму — романтизму, характерною рисою якого було звернення до історії.

Розвиток історичної науки дав поштовх для відтворення історичного минуло­го в художній літературі. Найбільше уваги письменники приділяли періодам істо­рії України, коли вона була незалежною державою. Саме І. С. Нечуй-Левицький усвідомлював, що в умовах бездержавності звернення до історичного минулого є справою політичною. Письменник бачив своє завдання в тому, щоб дати досто­вірний виклад історії України, що спирався б на історичні факти, котрі могли б викликати справжній інтерес народу до свого минулого.

Це дало змогу авторові показати драматизм поведінки історичних діячів на по­розі політичного вибору, суперечки між моральним обов’язком людини і політи­ка. Саме роман «Князь Єремія Вишневецький», який був написаний у 1897 році, дає відповіді на тогочасні проблеми. Другий роман І. С. Нечуя-Левицького «Геть­ман Іван Виговський» вийшов 1898 року. Для обох історичних романів письмен­ник обирає найцікавіший період історії України — козаччину. З цього приводу він писав: «Козаччина — то цвіт українського історичного життя, то самий показний період нашої історії, то час української слави, завзяття і лицарства...»

Історичним тлом роману «Князь Єремія Вишневецький» є середина XVII сто­ліття, зокрема визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Хоч народні маси за підтримки запорожців уже неодноразово виступали проти польсько-шля­хетського панування, проте вони завжди найжорстокішим чином придушувалися урядовими військами. Хронологічні межі роману чітко окреслені — від часу під­писання Переяславської угоди і до найдраматичнішого періоду в історії України, періоду втрати надії на самостійність.

При дослідженні історичних джерел романів І. С. Нечуя-Левицького варто звернути увагу на тип оповідача. Він є типовим представником оповідача-істори- ка. Автор, мабуть, був одним із перших в українській літературі, хто звернувся до таких проблем: поводирі нації, виховання особистості, здатної повести за собою маси, випробування багатством та владою, причина та наслідки віровідступництва й зрад інтересів народу.

Слід зазначити, що проблема національного манкурства й до І. С. Нечуя-Ле­вицького порушувалася в українській літературі, зокрема А. Свидницьким у ро­мані «Люборацькі». У своїх романах «Князь Єремія Вишневецький» та «Гетьман Іван Виговський» письменник використовує біографічний сюжет. Він, як прави­ло, зображує позитивного героя і його антипода. Таке попарне групування пер­сонажів дає можливість авторові показати індивідуальну неповторність кожного з них. Створюючи образи історичних героїв, І. С. Нечуй-Левицький прагнув во­скресити великі історичні характери.

Саме в романі «Князь Єремія Вишневецький» письменник реалістично пока­зав життєвий шлях нащадка давнього українського роду Вишневецьких — Єремії. Митець прагне проникнути в психологію персонажа, а не відтворити всім відомі з історії риси його характеру. Тому історію життя «одступника» починає з дитин­ства. Крок за кроком І. С. Нечуй-Левицький намагається простежити становлен­ня характеру цієї неординарної постаті. Автор звертає увагу, що Єремія з юних літ був сильною особистістю з непокірливою вдачею, ніколи не принижувався і за певних умов міг успадкувати славу Байди-Вишневецького, бо причиною наці­ональної зради стали особливості виховання юнака. Єремію ще дитиною віддали до єзуїтської колегії, яка розвинула в ньому гордовитість і ненависть до всього українського. Саме з колегії він вийшов уже спольщеним шляхтичем, який на­магається і не згадувати про своє національне коріння. Єремія найжорстокішими методами прагне викоренити все українське і тим самим завоювати собі найгуч- нішу славу в Польщі, а в подальшому стати її королем. Прагнення наблизитися до королівського трону спонукає Єремію одружитися з дочкою польського канцле­ра — Гризельдою. Однак І. С. Нечуй-Левицький захоплюється ним як таланови­тим полководцем. Єремія — бережливий господар, який веде майже аскетичний спосіб життя, він не змальовує його й фанатиком католицької віри.

Антиподом Вишневецького виступає Максим Кривоніс. Він є виразним пред­ставником українських ідей. Хоче бачити рідну землю вільною від шляхетського панування і спрямовує на цю боротьбу всі сили й засоби. Максим постає перед нами умілим організатором і розважливим політиком, який може захопити людей своїми ідеями, повести за собою.

У своїх історичних романах І. С. Нечуй-Левицький прагнув через психологіч­ні й соціальні чинники простежити причини деформацїї людської душі, мотиви віровідступництва.

Історична проза письменника одночасно виконує дві функції: є посібником для вивчення історії України, має просвітницький характер та засобами худож­нього письма відтворює реальні постаті нашого минулого.