«Коротко, сильно і страшно пише ця людина» (за новелою В. Стефаника «Новина»)

Справді, лаконізм вислову М. Горького, який став назвою цього твору, дося­гає у В. Стефаника крайньої межі. За нею прірва людського горя, страждань, важ­ких переживань. Кожний вислів письменника — це пружина, яка вистрілює прав­дою. Читаючи новели В. Стефаника, забуваємо про себе, сумуємо, жахаємось, думаємо, перебуваємо під магічною дією художнього слова.

Писати «коротко і сильно» дається не кожному письменникові. Одним — до­сить написати кілька сторінок, а іншим — цілу книгу. Як знайти те єдине точ­не слово, за яким криється ціла картина людського життя, стан душі, горе, мука? А Стефаник умів дошукуватись таких висловів.

Найповніше розкрився талант В. Стефаника як художника слова у новелі «Но­вина». Усі змальовані письменником драми і трагедії з життя селянства не йдуть у порівняння з тією, що є об’єктом зображення новели. У ній до глибини душі вра­жає не лише зовнішній конфлікт, трагедія дітовбивства як наслідок нелюдських умов існування, а й конфлікт внутрішній — трагічне роздвоєння в душі батька: дати дітям повільно сконати в голодних муках чи позбавити їх нелюдських страждань.

З цього приводу варто згадати вислів Шекспіра: «що благородніше: коритись долі і біль від гострих стріл її терпіти, а чи, зіткнувшись в серці з морем лиха, по­класти край йому». То що ж робити людині, який вибір зробити, щоб він був єдино вірним? На ці питання й намагається дати відповідь В. Стефаник у новелі «Новина».

Селом прокотилася новина: Гриць Летючий утопив у річці свою дівчинку. Тут не просто потрясіння стародавніх устоїв, не просто розпад сім’ї, тут найстраш­ніша з усіх мислимих суспільних катастроф — дітовбивство, самознищення сім’ї. Від часу, коли виникло людське суспільство, турбота про продовження роду сто­їть над усе, вище від інстинкту особистого самозбереження. Так було, так і є сьо­годні.

Дітовбивство завжди було найтяжчим злочином, каралося дуже суворо. Чи не найхарактерніше — убивство матір’ю незаконнонародженої дитини. Коли вина була доведена, вирок був один — закопати матір-душогубку живою у землю разом із загубленою дитиною. У наші часи до такої жорстокої кари перестали вдаватися, але моральний осуд залишається так само суворим.

Проблема дітовбивства не раз уже поставала у мистецтві, бо це одна із вічних тем.

Згадаймо картину І. Рєпіна «Іван Грозний вбиває сина», відомі твори росій­ської та української літератури: «Тараса Бульбу» М. Гоголя, «Гайдамаків» Т. Шев­ченка, «Марію» У. Самчука.

В. Стефаник намагається зрозуміти вчинки свого головного героя Гриця Ле­тючого. Він — цілком нормальна людина, до того ж вчиняє злочин не в стані афекту, не під гарячу руку, а свідомо, із заздалегідь обдуманим наміром. Чому?..

Мабуть, тому, що «цієї хати і чума забояла би си», діти день і ніч просять їсти, від безсилля щось змінити в становищі родини Гриць стає злим, впадає у відчай. Кинувши дітям кусень хліба, він потрясає хату страшними прокльонами, які про­низують будівлю холодом і страхом. Але дівчатка вже звикли до цих страшних слів, кусень хліба забирав їхню увагу.

Батько з кожним днем все ясніше бачив перед собою живих «мерців». Саме це слово стає зав’язкою новели, від думки про безвихідь становища утверджується в свідомості Гриця Летючого думка про приреченість дітей. Вже восени діти нага­дують мерців, а що буде зимою? Голодної смерті не відвернути!

Через великі душевні страждання відшукав герой єдиний, на його думку, ви­хід — смерть — єдиний порятунок.

трагізм ситуації підсилюється тим, що батько робить усе, щоб скрасити остан­ні хвилини життя дівчаток: «і добра вечеря, і обіцянка розваги». Але злочин ско­єно: «борзенько взяв доцьку і з усієї сили кинув у воду». Чи стало йому від цього легше? Може, й так, але це було миттєвим психологічним, своєрідним спадом піс­ля тривалого душевного напруження. Незважаючи на скорбність загального тону, настрою, остання сцена несе ніби якесь просвітлення. Батько відпускає Гандзу- ню, даючи їх хворостину, щоб від собак відбиватися... А сам іде за покаранням. Висновок один — покалічені життям, затуркані бідою і безвихіддю, герої В. Сте- фаника мають здорову мораль.

Однак жодна людина, навіть за будь-яких умов, не має права на злочин, бо «...світ прекрасний! Земля, як казка! Кращого сонця ніде нема», — напише наба­гато пізніше В. Симоненко.