Художнє відтворення проблеми українізації у комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло»

Українська мова за царських часів зазнавала всіляких утисків та обмежень. Після революції 1917 року українська культура почала поступово відвойовувати свої законні права. Цей процес підтримали М. Скрипник, народний комісар осві­ти, Шумський. їм чинили шалений опір деякі шовіністи і здеградоване міщан­ство. Треба зазначити, що українізація (яка, до речі, була задушена ще в зарод­ку) — вимушена акція у відповідь на попередню русифікацію.

Микола Гурович Куліш, видатний український драматург, чи не перший в лі­тературі нової доби взяв на себе сміливість так оголено й відкрито показати про­блему наступального великодержавного шовінізму, написавши у 1929 році п’єсу- комедію «Мина Мазайло».

Письменник визначає її тему як «міщанство і українізація». Розкриває він це питання на високому драматургічному, художньому рівні. Головний герой твору Мина Мазайло з комічною цілеспрямованістю намагається змінити своє прізви­ще на російське, за його словами, благозвучніше. Цим він сподівається підвищи­ти своє службове становище, здобути авторитет серед таких, як він, міщан, навіть сподівається почати нове життя. Але не знаходячи підтримки навіть у власного сина, викликає на допомогу родичів. Це «тьотя Мотя» з Курська, для якої «при- лічнєє бить ізнасілованной, нежелі українізірованой», та дядько Тарас, палкий прихильник повернення української мови її народу. Він теж висловлює крайню точку зору: «їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді зни­щити разом, щоб і духу не було...»

Геній Миколи Куліша перекинув місток між епохами. Головний герой ко­медії Мина Мазайло — упертий і сентиментальний, довіряє лише власному сер­цю. Скільки ж зусиль він, як мольєрівський міщанин-шляхтич та Мартин Боруля Карпенка-Карого, докладає, щоб змінити своє прізвище на російське і благозвуч­ніше — Мазєнін!

Мина Мазайло бере уроки російської мови, хоч у нього нічого не виходить. А Мокій переагітовує навіть Улю, яка на прохання Рини закохує її брата у себе, щоб відтягти хлопця від безрозсудливого захоплення «укрмовою». Читачам подо­бається юнацький запал Мокія, його знання і тонке відчуття мови, але й він інко­ли перебільшує проблему, виглядає смішним. Він мріє додати до «Мазайла» загуб­лену половину «Квач». «Мазайло-Квач» звучить для Мокія як музика.

Мокій «вдарений мовою», єдине, чим він захоплений — це багатством україн­ського слова. Але позитивний герой з нього — ніякий! Мока дійсно має глибокі знання з української історії, фольклору. Він романтик і мрійник, і більше нічого. Згадаймо епізод, коли він хоче освідчитись у коханні Улі і нічого іншого не зна­ходить, як сказати: «Улю! Давайте я вас українізую!» — то виглядає смішним. Син не може протистояти бажанню батька.

Автор намагається переконати свого героя. Тому у критичну хвилину перед Миною з’являється його дід-запорожець і ставить суворе питання: «...А ти моє славне прізвище міняєш?» І знову ракурс в історію... Колись Мазайла-квачі ко­ристувались великою пошаною серед козаків, бо змазували цими квачами де­рев’яні колеса возів. А під час битви вони не рипіли та й їхали швидше й тихіше, щоб не привертати увагу ворогів. Яка визначна історична професія! Кожна по­дія, кожна фраза цього пращура набуває грандіозних розмахів. Бо все українське знищується, заскорузлості поглядів і ворожості до історії, культури можна лише подивуватися.

Тітка Мотря яскравий цьому приклад. Побачивши на вокзалі напис україн­ською мовою «Харків», вона цілком серйозно питає: «Нащо, ...навіщо ви нам іс- портили город?» Те, що в українській опері «Тараса Бульбу» артисти співають по- українському вона називає «безобразієм».

Що стосується Лини і Рини, то вони повністю поділяють зневагу Мини до всього українського. Хоча постійно милуються перед дзеркалом, як шляхетні ді­виці. Між собою мати й дочка розмовляють грубо, з лайками та образами. Отже, у своїй комедії М. Куліш зумів гостро висміяти і засудити національну уперед­женість і зверхність — від «хатнього» українського націоналізму до великоросій­ського шовінізму.